Володимир Гдаль

Про автора

Народився 20 червня 1954 року в Теребовлі (Тернопільщина). Виріс на Хмельниччині в селі Човгузів Теофіпольського району на березі мальовничої Полкви. Після закінчення восьмирічної школи, Теребовлянської середньої школи та Київського медучилища №2 служив у війську у cхідній Німеччині. Закінчив Київський медінститут імені О.О.Богомольця, де потім працював асистентом на кафедрі факультетської терапії №1, де захистив кандидатську дисертацію. Завідував терапевтичним відділенням столичної лікарні № 16.

Зараз працює доцентом кафедри терапії Національного медичної академії післядипломої освіти імені П.Л. Шупика. Кандидат медичних наук, автор близько 50 наукових публікацій. Друкувався у періодиці, в журналах “Україна”, “Дніпро” та “Тернопіль”.

Починаючи з 1992 року видав 4 поетичні збірки: "Над Теребовлею дощі" (1992), "Калина на рові" (1995), "В інтимних куточках твоєї душі" (2011) та "Гаряча осені палітра" (2019). Протягом 90-х років на Першому каналі Національного радіо прозвучали кілька радіопрограм, присвячених його поезії.

Згорнути

Зв’язок

Електронна скриня: volodymyr.hdal@gmail.com
Телефон: +380677776544
Facebook: volodymyr.hdal

Згорнути

Над Теребовлею дощі




І син Богдан, і дочки – Оля і Олеся,
Малюють синьо-жовті прапори...
Вкраїна вільна. Сталося. Збулося!
Невже ти, Боже, справді є вгорі!
Неба синь, неба синь
І лани золотистого хліба.
І тополі стрункі,
І калина червона в гаю.
Все це батьківський край,
Все це рідна земля.
Це моя народилась
Вкраїна.
Вже парує земля, тане сніг, тане сніг
Україно, надія єдина.
Ми тобі, наша рідна, впадемо до ніг,
І спитаєм, де наша провина.
А той біль у душі, вже бринить як весна,
І приходить, як повінь-надія.
Україно моя, жовто-синя ясна,
Ти прокинулась, кожен радіє...
Софія дзвонить, мідний звук зроня,
В жовто-блакитне море на майдані.
Богдане, залишай свого коня,
Іди до нас в малиновім жупані.

Не злізе, скам’янів уже навік.
Не встане із своєї домовини.
Ніколи не підніме вже повік
До рідної своєї України.

А що Вкраїна? Знов встає з колін,
А де ж гетьмани, кобзарі, поети?
Ідуть, ідуть Богдану на поклін,
З туману виглядають силуети.

Ідіть, ідіть, потомки козаків,
Знайдіть могили, замки і руїни.
Це все, що залишилося з віків –
Трагедія і слава України.

Софія дзвонить, мідний звук зроня,
В жовто-блакитне море на майдані,
А він летить, ніхто вже не спиня,
Кінь волі не загнузданий в тумані.
Мала й Велика Хортиця,
І страшний Дід-поріг
В Дніпрові хвилі горнеться.
Козацький трубить ріг.
Кругом майдану курені,
Вартові біля веж...
Тут, люльками прокурені,
Степи стоять без меж.
Говорять у полі могили,
Облиті у кров і ропу,
Чи дзвони над ними дзвонили,
Чи скиглила чайка в степу?

Чи там червоніла калина,
Чи вдови оплакали їх?
Чи згадує ще Україна,
Синів легендарних своїх?..

Говорять, шепочуть могили,
Козацькі могили в степу.
Чи дзвони над ними дзвонили,
Чи крикнув пугач лиш: „пугу!...”
Дивляться в Смотрич неприступні вежі
З холодною байдужістю бійниць.
Знову Поділлям пронеслись пожежі,
То тут, то там – спалахи багряниць.

Стара фортеця, Кам’янець на скелях,
Холодний вартового чути стук.
Тут кам’яна, задушлива оселя,
Вже третій раз томивсь тут Кармелюк.

Горить Меджибіж і горить Проскурів,
Горять маєтки тисячами свіч.
До Кам’янця під охорону мурів
Пани тікають. У пожарі ніч.

Зима. Сибір. Четвертий раз неволя.
Кругом тайга. Вітер, мороз і сніг.
Та він вже чує запах лугу, поля...
І знов кайдани падають до ніг.

Давно минули ті тривожні роки,
Про нього книгу я беру до рук.
Старий Лютичів чує його кроки.
Гуляв Поділлям славний Кармелюк...
То замріяно журлива.
То весела і дзвінка...
Рідна мова, наче злива,
Розливайся, як ріка.

Розливайся, наче повінь,
Не в своєму лиш коші:
Як в Тарасовому слові,
Як у Лесиній душі.
Душі народу глибина,
Її невичерпна скарбниця.
Неопалима купина,
Народна мова мов зіниця.

Іду до твого джерела,
Ти ще жива, ти ще хвилюєш.
Шевченка мово, ти жива,
І вічно жити в світі будеш.

Наче сопілка, ти звучиш,
Устами Лесі Українки.
Франка ти тугою кричиш,
Рідна і чиста до краплинки.

І Рильський - батько так збирав
Її розсипані перлини.
Любив, і славив, і плекав
Він щиру мову України.
Ось Київ, і Хрещатик, і Дніпро,
Парад каштанів і краса Софії.
І ніжна прохолодь метро,
Й одвічні мрії, мрії, мрії.

Душа – вогонь, і думки тятива, –
То перед нами постать жінки,
У парку стала, мов жива,
Скульптура Лесі Українки.
Летить гривастий кінь,
Не загнуздать нікому.
Збувається. Амінь.
На терені людському.
Чи справді ти прийшла,
Довго чеканна воля,
Стежку до свого поля?
Страждань не знав ще світ,
Як, рідна, ти зазнала.
Калини знову цвіт,
Калина забуяла.
Летить гривастий кінь,
Не знаючи зупину.
Вставайте із колін,
Рятуйте Україну!
Чорнобиль виє і кричить,
Неначе сич у полі.
Душа болить, душа болить,
І ми вже не на волі.
Ми наче бранці всі його,
Усі ми – як ті птахи,
Що день і ніч туди летять,
Не знаючи про жахи.
Летять в Чорнобиль журавлі,
Летять на свої муки.
На Українській цій землі,
Де горе і розлуки.
Б’є на Софії дзвін, гуде,
Здригається аж Київ.
Де ж ти, Вкраїно, була де,
Що стронцій очі виїв?!
Вся нечисть в кров твою тече,
Дніпром твоїм могутнім.
І сором, люди, нас пече,
Де ж ми були в час смутній?!
Чому не вийшли я тепер,
Не вдарили у дзвони?
Поки народ наш не помер –
Моліться на ікони.
Моліться, люди, та не спіть,
Моліться та вставайте.
Невже з нас мало лихоліть?
Пильнуйте, пам’ятайте!
Теребовля, Теребовля,
Сивий замок наче в сні.
Теребовля – моя доля
І мого кохання дні.
На підзамчі стежка в’ється
І здається, вдалині
Князь Василько знов пронісся
На гарячому коні.
Над Теребовлею дощі,
Скрізь парасольки і плащі.
І мокне ліс, і мокне сад,
Над старим замком листопад.
Над Теребовлею дощі,
Слова колючі, мов кущі.
Змиває дощ усі сліди,
Чи я повернуся сюди?
За снігами видніє село,
Сплять запорошені хати.
В полі стежину мою замело,
Але мені не вертати.
Десь тут надії і мрії мої,
Солодко сплять під горою.
Десь тут шептали мені гаї
І не давали спокою...
Село Човгузів – то моя земля.
Мої тополі і мої криниці...
І чорні, як смола, мої поля,
І золото дозрілої пшениці.
Я, як завжди іду через поля:
Там Полква ген тече попід горою
І мати, я впізнав, іде моя,
Мене чекає ранньою порою.
Під горою стежина біжить...
І згубитись не може віками.
Тут село Човгузів лежить,
Поміж ріками і ставками.
Україна моя між хлібів,
Рідна, мила моя, незбагненна,
Я на твому роздоллі дозрів
І земля ця для мене священна.
Повернулись мої журавлі
Якось ранньою знову порою,
А дитинство лишилось в селі
Поміж хатами, попід горою.
Літає ластівка до хати,
Мовчать замріяні млини.
Моя вже посивіла мати,
Не любить згадувать війни.
Її думки мов павутини:
„О, доле, війни відведи...”,
усмішку матері й дитини
я хочу бачити завжди.
Вечірня тиша падає до ніг
І сонце за селом лягає спати.
А ти мене чекаєш із доріг
І знову йдеш засмучена до хати.

Надія у твоїх живе очах,
У клопотах твоїх немає краю.
Скільки роботи в тебе на плечах?
Свої борги сплатити як, не знаю.

Чи можу я сплатити ці борги?
Я все життя в боргу перед тобою.
Вертаюся на рідні береги,
Везу любов до тебе я з собою.
Вишивала мама долю на рушник,
Не один, не два дні, а цілий свій вік.
Вишивала мама мальви і калину –
Зацвіли ці квіти на всю Україну.

Вишивала мати темними ночами –
Квіти, наче діти, стали перед нами.
Вишивала мама, сина колисала,
Колискову пісню синові співала.

Вишивала мама пісню для народу,
А осінні вітри взяли її вроду.
Вишивала мама, синів проводжала,
Синам у дорогу рушники давала.
Осінній сад у сумовитій прозі,
І хворий батько вийшов на поріг.
Останній раз прощались на дорозі,
І вперше сльози сипались до ніг.

Заплакав батько. Прогриміли грози.
Неначе йшли навіки в небуття.
Гіркі, немов полин, у батька сльози,
Вони збирались все його життя.

Я ще не знав, що він зібравсь в дорогу,
Я ще не знав, що залишає нас.
Що сльози ці, немов пересторогу,
В сумне прощання вилив він нараз.

Помер наш батько, і душа тремтіла,
Душили сльози, бігли ми з доріг.
А у світлиці бездиханне тіло...
Світило сонце, випав перший сніг.

І чи журилась його Україна,
Бо не дзвонили дзвони навкруги?
Ховали вчителя, простого її сина,
Що так любив її. Мовчали береги.

Мовчали береги, мовчало поле,
Мовчали вишні, яблуні і дім.
Кричала мати. Доле, доле!
Невже минає все на світі цім?
Відшуміли в полі громовиці,
Райдуга підперла небосхил.
Я дивлюсь у світ бентежній птиці,
Думкою торкаюсь її крил.

Яблука блищать червонобокі,
Дощовими краплями тремтять.
Соняхи дозрілі, сонцеокі,
попід хатою стоять.
Сині волошки, сині,
Снились мені нині.
Синій туман, синя мить.
Синій світанок бринить.
Чому в серці тривога,
В листопадові дні?
Світанкова дорога
Усміхнулась мені.

Стежка знов мене кличе,
До села, до села...
Бо там вітер шепоче,
Пожовтіла трава.

І тополі у полі,
І калина в саду, –
Все так рідне до болю,
Знов до вас я іду...
Ми – немов маленькі лелеча та
Прилетіли вчитися читати.
Вчителько, наша духовна мати,
Ти навчала думати, читати

Ось цвіте акація духмяна,
Ми тебе все любимо так само
І несем тобі весняні квіти,
Пустотливі й милі твої діти.

Із шкільного ти вела порогу,
У життя незвідану дорогу.
Вчила нас, як треба чесно жити,
Батьківщину як свою любити.

Тож чому сумують твої очі,
Що дивились в зошити щоночі?
Сивина лягла на твої скроні, –
Пробігають молодості коні.

Вчителько наша, найперша в світі,
Ти навчала мріяти й радіти.
І любити вчила рідну мову,
Материнську мову, колискову.

А життя вже кличе нас в дорогу,
Із шкільного рідного порогу.
І прийшли тебе ми привітати,
Вчителько наша – духовна мати.
Дорогою мчали замилені коні,
Лишався позаду закурений шлях...
А ви все стояли в тривожнім полоні,
Тополі, тополі у рідних полях.

Курились війною шляхи України
І кров аж кипіла в жорстоких боях,
А ви все шуміли. Навколо руїни,
Тополі, тополі в зелених гаях.

Вже фронт покотився на захід далеко,
Лишились могили і рани землі.
Ось вже перемога. Кружляє лелека,
Тополі шепочуть в зеленім гіллі.

Дороги, дороги, як згадка дитинства,
Дороги бентежні, дороги весни.
Високі тополі, мов знак материнства,
Стоять на сторожі життя і краси.
Мов перископи, соняхи в городі,
Шукають сонце зранку до зорі.
Сидить ворона чорна на колоді
І щось шукає в вербовій корі.
Стоять кульбаби, шапками накриті,
Парчеві хустки в’яжуть павуки.
Бентежаться росинки, тінню вкриті,
Смакують вишні пустуни шпаки.
Хлібом запахло, хлібом,
Яблуко вітер стряс...
Зорі під чистим небом
Місяць одвічно пас.
Стерні кругом, стерні,
Лиш зеленіє трава.
На осінньому терені
Житнім запахло хлібом,
Мати пече пиріжки.
Борозни чистим небом –
Від літаків батіжки.
Гарячу осені палітру,
Клена листки в пориві вітру,
Летять, торкаючись душі.
Нечутні павутиння струни
У посумнілому саду.
Так низько хмари, як чавунні,
Попід горою на виду.
Збігають до річки струмочки ярами,
Дороги розкисли в моєму селі.
А я приїжджаю на зустріч із вами,
Чи ви прилетіли, мої журавлі?

Змолоченим житом вже літо згасає,
Червоні циганки жевріють в саду...
А мати в дорогу мене виряджає,
І завтра я вдосвіта з хати піду.

Візьму на дорогу і руту, і м’яту,
І жменю землиці візьму на ріллі.
За гаєм оглянусь на батькову хату
І теж одлечу, як і ті журавлі.
Мчать на волі дикі коні,
Вже пов’яли полини
У степу, мов у полоні,
Голубої далини.

Та у полі, Дикім полі,
Де ходили чумаки,
Гарцювали хлопці волі,
Запорізькі козаки.

У степу залізні коні,
І порогів вже нема.
Скіфську бабу лиш на полі,
Вітер досі обніма.
Ой ви, коні, необ’їжджені, гривасті,
Хто вас, мої воронії, буде пасти.
На світанку хто вас виведе до лугу,
Хто вам, коники, повіда мою тугу?

Ой ви, коники, розгнуздані, з Полісся,
Де Чорнобиль Чорним Вороном пронісся.
Любі коники, мчите ви через Зону,
Летите ви, і нема для вас припону.

Ой ви коні воронії і булані,
Посріблились ваші гриви у тумані.
Хто вас буде вартувати в темні ночі,
Хто вам буде дивитися вірно в очі?..
Летить кінь вороний
Землю мерзлу копитами
Креше рідну до крові...
Летить кінь вороний,
Незагнузданий, шалений,
Через поле, через яр,
Через луг, через туман...
Летить кінь вороний
Неосідланий, необ’їжджений.
Вітер гриву тримає,
Та не втримає.
На яблуні-дичці листки облетіли,
По жовтому листі ідемо ми вбрід...
Журавлики наші, ви вже відлетіли,
На рідній Вкраїні лишаєте слід.

Однісіньке яблуко осінь зігріло.
Блищить від дощу, зігріваючи сад.
І наше кохання, мабуть, не дозріло,
І ти вже пішла, не вернешся назад.

Назавжди пішла, і без тебе ці ночі,
Як темінь якась у сутані думок...
В душі, у моїй, віддзеркалились очі,
І в серці моєму – кохання струмок.
Жінко, дивлюсь на тебе,
Коли не відаєш ти...
Білі листки паперу.
Руки торкають твої.

Білі листки паперу,
Білий навколо світ...
Знову відчиняються двері,
Руки ніжні твої.

Жінко, приходить осінь.
Стежки замете зима.
Руки твої ще й досі
Мерзнуть в моїх очах.
Такий дурний. Я знову закохався,
На скронях сивина...
Можна було б обережнішими бути...
Вже тиждень не вмикаю телевізор,
Падаю лицем на подушку
І дивлюсь на тебе.
Ти поїхала.
А я ніби прив’язаний до тебе –
Морським вузлом.
Лікарю, вилікуй себе сам –
Від кохання:UK" lang="UK">Ти казала:
– Які ми дурні, нема на нас бога.
А я думав:
– мабуть, бог є...
коли ми такі дурні і такі щасливі.
Я не здурів. Я побачив тебе з іншим.
І подумав: „Який я жалюгідний”.
Коли б можна було перемотати життя
Назад ­ ти б знову прийшла до мене.
Дні минають. Чи кохання пройде?
А життя навіки промине...
Я вперше бачу жінку у тобі:
Такі тендітні і округлі плечі...
І тільки очі ще бажають втечі,
А тіло я забрав уже собі.
Цвіте верес на фініші літа,
Скоро вересень прийде до нас.
Під ногами стерня після жита...
На душі від кохання стерня.
Літо, цвіте матіола,
Вечір, смеркання, ніч.
Тихо, як тихо навколо,
Небо із тисячі свіч...
Місця ген срібне коло,
Твого цілунку мить.
Ніжно цвіте матіола,
Кличе у ніч і п’янить.
Приходить субота,
Неділя, неділька...
Тривоги, робота, –
Чекаю знов понеділка.
І так кожен тиждень,
І так без краю.
Приходжу до тебе,
Чекаю.
І ти не знаєш,
Що я тебе кохаю.
Над вуликом кружляють бджоли,
Цвітуть черешні біля школи.
О, неповторна ніжна мить,
Перше кохання, ніч бринить...

Тривожна музика бджолина,
Пливе човном весняна днина.
Ось ти ідеш, у серці щем
І пахне медом, і дощем.

Схилили в воду верби віти,
Як боляче тебе любити!
Коли не любиш ти мене,
Коли ж кохання це мине...
Завтра прощання час,
Роки пливуть, мов човни.
Більш не прийде до нас
Чарівність диво-весни.
Очі твої в сльозах,
Губи твої – мов вишні:
Загубились в садах
Думки мої колишні.
Багрянів небокрай,
Вже догоряло літо.
Ти мене не чекай –
В маках червоне жито...
Спалахнув світанок.
Добрий ранок, люба!
У твому коханні
Сонце вже горить.
Для когось усмішка,
А для мене згуба.
Що мені робити,
Щоб тебе зустріть?
Де ж тебе зустріти,
Що тобі сказати.
Я ж бо добре знаю,
Інший в твоїх снах...
Але свому серцю
Мушу я брехати
І сміятись мушу
З тугою в очах.
То ж чому я ходжу
По твоїй стежині
І чому не скажу,
Що тебе люблю?
Спалахнув світанок...
Добрий ранок, люба!
У твому коханні
Сонце вже горить...
Для когось усмішка,
А для тебе згуба,
Що мені зробити,
Щоб тебе забуть?..
Прийди до мене хоч востаннє,
Сльозами стежку пророси.
Там, де згубилося кохання,
Білі троянди пронеси.
Минає все, минає осінь,
Летять кружляючи листки.
Твої неписані листи...
В цю весняну пору.
Упав собі ниць –
Пора вечорниць.
Ніч поля накрила,
Розпустила крила.
І гадаєш ти,
Йти чи не іти...
Осені ще не було...
Ти мені з літа зробила осінь.
Ти мені з ночей зробила пекло,
Й безмірно довгими стали дні.
Осені ще не було...
Мов божевільний,
Я летів у зрілі роки.
І лише тепер
Я згадав про дитинство –
Пору закоханості у світ.
Заплівши маки у свої косиці,
Удалині колосяться жита.
Блищить вода у польовій криниці
І польова волошка відцвіта.

Схилився смуток до причілку хати.
В туманному серпанку береги.
Я буду цілий вік тебе чекати
Із серцем, переповненим жаги.

І мокрі вишні на вуста так схожі,
Іскряться, як бурштин на висоті.
Десь забарились дні мої погожі,
Самого залишили в самоті.
Твої уста, твої руки,
Безмірно мені дорогі.
І муки, кохання муки
Вийшли з берегів.

А ти походиш поруч,
Очі твої – як лід.
У кохання повені
Не знайду я слід.

У кохання повені,
У водоспаді думок,
Чи поверне човен
У тихий струмок?..
Ти повернулась не та
Через багато років.
І не твої уже уста,
І не твої вже кроки.
І ця молитва не твоя
І не твоя усмішка.
Але ж не той уже і я,
Я – вже філософ трішки.
Прощання час.
Світанок. Просинь
Зустріне нас.

Цілунки, сльози,
Сумні слова.
Минули грози –
Осінь жива.
Не треба згадувать, не треба,
Все промайнуло, все пройшло:
І громи, й райдуги, дзвін неба,
Й моєї юності село.
І перші дотики долоні,
І перші сльози, ти прости...
Мабуть, то я був у полоні
І вартувала мене ти.
Усе, що в мене в душі, тобі
Сказати нині я не смів.
І очі твої голубі,
Купаються в подиві снів.
І губи твої, як сливи,
Вологі після дощу.
Мені хотілося зливи,
Не йди, почекай, я прошу.

Залюднене море вокзалу
Із шумом воронячих зграй...
І холодно ти проказала:
„З тобою так нудно. Прощай”.
Боляче, Боже, мені
У дощові ці дні.
Крає серце ножем
Зрада, зрада з дощем.

Сиплять сльози в траву,
Ятрять душу живу.
Будять вночі і вдень
Дзвоники: „Дзень, дзень...”

Туга пливе з-за пліч
І все частіше в ніч.
Вранці впаде в туман...
Правда це чи обман?
Ой, Боженьку, що я роблю,
Ти близький і добрий в ці ночі.
Ріднесенький, як я люблю,
Коли цілуєш і губи, і очі.

О, мамочко рідна моя,
О світку мій милий і ясний,
Ще вчора була собі іншою я,
То де ж ти узявся, коханцю нещасний?
У тумані одвічних мрій,
Залишились твої сліди.
І вертається образ твій,
Як весло до води.

Я не можу тебе знайти,
Загубилися почуття.
Стала білою чайкою ти,
В міражі з небуття.
Підкрались до вікон тривоги,
Хоч у палаті всі вже сплять...
Вогні „швидкої допомоги”
В нічному місті мерехтять.
Згорнути

Калина на рові




ТеребовляДзвенять на вітрі кришталем віки,
Палає ватри споконвічна мрія.
Іду до Теребовлі всі роки,
Стоїть пречиста, як свята Марія.
Із кров’ю предків отча ця земля,
Я бачу княжі багряниці в полі,
Йшли вої в бій, навкруг все спопеля,
Над присмерком доріг на видноколі.
Летів гінець на змиленім коні,
Дзвеніли стремена, мечі, сокири.
У княже місто зазирнуть б мені,
За брами, вежі, неприступні мури.
І келих випить зимного вина,
Що в сріблі бурштином іскриться.
Чи є Васильку, княже, тут вина,
Що впала Теребовля як столиця.
Курився шлях, йшли січові стрільці,
Лишився Київ на розп’ятті долі.
Із кров’ю Україна на лиці,
Під Крутами упала в бранім полі.
Ще тліла пам’ять у віків скупа,
Кресали вітри боротьби уяву
І піднімалась з попелу УПА,
Щоб врятувать, народе, нашу славу.
Минув розмай забутих багряниць,
Самоспалилось місто за Вкраїну.
Як самоцвіт далеко від столиць,
До тебе серцем і душею лину.
Україно мояВ тобі і сум, гордість, і тривога,
Безсила й сильна, ніжна і смішна.
Давно твоя розкрадена дорога,
Не раз твоя розстріляна весна.

Здавалось все, загинула, пропала,
І щезне мова, струситься наш люд.
Ти пробудилась, відродилась, встала.
Змиваєш з себе всякий рабський бруд.

Щоб зірка ця зійшла на видноколі,
Воскрес Тарас і попелу розрух.
Із символом калини і тополі,
Піднявся наяву Народний Рух.

Дзвонили дзвони в Києві і Львові,
Тернопіль, Теребовля піднялись.
Здобулась воля без краплини крові,
Це божа воля, та не помились.

І кожен день встаю я у тривозі,
І з Києва чекаю я гінця.
Відродження Вкраїни ще в дорозі,
Відродженню немає ще кінця.

Та все ж таки ти встанеш, Україно,
Я вірю, що прийде зірковий час.
Відродишся нарешті із руїни
І буде так як заповів Тарас.
Знов осені горять листки багряні,
В тумані суму стугонить печаль.
Ідуть дощі, стоять дерева п’яні,
Обмоклі й голі, і мені їх жаль.

Летять мов коні кучеряві мрії,
Тримаються за береги мости.
Над банями Великої Софії,
Пливе туман, розчісує хрести.
Відгриміли громи


Відгриміли громи, дощі відшуміли,
Напилась дощами за селом земля,
Журавлі кружляли, біля річки сіли,
Скрізь, куди не глянеш, золоті поля.

На горі за лісом – висока могила,
Хто її насипав і в які часи?
Чи козацька слава там в борні спочила,
Київської Русі впали вояки.

На горі крутії полини буяють,
Під горою чиста джерела вода.
Пролетіли роки, лиш ці гори знають,
Де колись стояла ще одна орда.

І прийшла розплати аж тепер година
І ординцям всяким ми сказали – ні.
І з віків воскресла наша Україна,
Яка довго спала в летаргічнім сні.
Гомін, гомін по діброві,
Запах степу, запах крові.
Скрізь, де глянь, всюди могили
Україну всю покрили.

Горе зліва, горе справа,
Боротьба – одвічна справа.
Чи наш символ у калині,
Буде вічно в Україні?
Біля пам’ятника князя ВолодимираВітаю, князю, чом ти зажурився,
Ти цілу вічність хрест тримаєш свій.
Та ні, з цим світом ти не примирився,
Ти вистояв, ти виграв знову бій.

Знову біда, золотоверхий Київ
Під попелом Чорнобиля стоїть.
Та душі наші стронцій ще не виїв,
Бо ти стоїш з хрестом тисячоліть.

Славний мій князю, боронь тебе Боже,
Стоїш ти твердо на своїй землі.
Ти вічний, невмирущий і не гоже
Тебе судити, ми ж такі малі.

Такі нікчемні і такі байдужі,
Що ти один сильніший від нас всіх.
Ми продали тіла свої і душі,
І піднімають нас усі на сміх.

Пануєш, князю, вславлений навіки,
Хто був ти, на чиїй стояв землі.
І сперечаються ще вчені чоловіки,
Та істина у часу на крилі.

Покинь, мій князю, гору на годину
І зажени молитися в Дніпро.
Хрещену й нехрещену Україну,
За честь її, за совість, за добро.
Рідна моваМово моя, непокірна і мила,
Ти все живеш і дзвениш.
Скільки рубали у тебе крила,
Думали – не полетиш.
Скільки тебе заставляли мовчати,
Скільки палала в вогні.
Мово моя, ти народом почата,
Ти у народі живеш і в мені.
Рідна моя, непокірна і мила,
Наче гірське джерело.
Звідки береться у тебе сила,
Щоб побороти зло.
Розвивайся, звеселяйся,
Моя рідна мово.
В нові барві одягайся
Моє рідне слово.

Щоб на все життя з тобою,
Ще з колиски дорогої,
Ще з молоком мами,
Вовоньку кохали.
КоніПахне м’ята і чебрець,
Повіває вітерець.
За селом на оболоні,
Коло річки бродять коні,
Коні білі і булані,
Силуети їх в тумані.
Мов приснилась мені Січ,
Курені, козаки... Ніч.
Вишнева гілка у вікно загляне
І дощ по шибці тихо задзвенить.
Як я помру, то хто мене пом’яне
І на могилі впаде й закричить.

Мамо, мамо, рідна, мене чуєш,
Ти не спиш і згадуєш мене.
І мороз на шибці намалює,
Що лист від мене більше не прийде.

Війна іде, чи я живий залишусь,
Кругом земля холодна у крові.
Певно листа до вас вже не напишу,
То як ви, мамо, – вдома, чи живі.

І згасне день, і зариплять ворота,
Заб’ється серце, вийдеш на поріг.
Вже осінь, саду позолота,
А ти мене чекаєш із доріг.

А я далеко від Вкраїни нині,
А я далеко на чужій землі.
Як ви там, мамо, у своїй хатині,
Як ви там, мамо, в нашому селі.

Мамо, мамо, рідна мене чуєш,
Ти не спиш і згадуєш мене.
І мороз на шибці намалює,
Що лист від мене більше не прийде.
Батькова вишняЧого мовчиш ти, біла хато,
Що тебе батько будував.
І вишень насадив багато,
Але ягід не куштував.

Багато років біля хати,
Вишня не родить, а цвіте.
А мати не дає зрубати,
Цвіт як метелиця мете.

Вишня цвіте, сивіє мати,
А вишень все нема й нема.
А мати не дає зрубати,
Вона ж бо, сину, як жива.
Київ. Майдани. Багато народу.
Вийшли нарешті здобути свободу.
Довго так йшли до цієї хвилини,
Вибороть волю моїй Україні.
Вкрили український степ
Козацькі могили.
Ні надписів, ані дат,
Вороги розрили.

У Києві вдарив дзвін,
В Фастові, в Полтаві.
Минулося, як козаки
Купалися в славі.

Минулося, забулося.
Розриті могили.
Оре трактор, розгортає,
Скільки має сили.
Вела нас нитка Аріадни,
Аж до Чорнобиля віки.
Завжди були ми безпорадні,
Нас заснували павуки.

Було єдине в нас відрадне,
Повів хрестити в ті роки
Хрестовим ходом не парадним,
Князь Володимир до ріки.
Ось, горда Теребовле, ти яка,
Причарувала президента Кравчука.
З давніх давен у тебе слава гучна,
Наступним депутатом буде Кучма?
Гетьманів розкидані могили,
Їх кістки у безвісти погнили,
По усіх світах, а де ж хрести.
Але дух їх треба нам нести.

У підвалах, в поросі клейноди,
Лише слава, слава ще жива.
Струменять ще в пам’яті походи
І в нащадків пам’ять ожива.
Живий ланцюгСвята софія найсвятіша з всіх,
Грішний Богдан, що на святім майдані.
Зима, мороз, метелиця і сніг,
Живий ланцюг, серйозні всі, не п’яні.

Живий ланцюг від Києва до Львова,
Прийшли усі, що встали із колін.
За покликом душі й святого слова,
Справа свята. Вдарив софійський дзвін.

Живий ланцюг, що на Вкраїну ліг,
Що рвав стальні ненависні кайдани,
Які так гучно падали до ніг,
Насмерть перелякалися тирани.
Щедрі жнива заглянули до хати,
У колосах дозріло вже зерно,
Моя бабуся ходить жито жати,
За вигін, на город, що за селом.

Старенькі руки роблять перевесла,
І зв’язують ним запашні снопи.
Які ужинки нам земля принесла,
Як важко їх складати в півкопи.

Стоять півкопи, наче піраміди,
Сидить бабуся, дивиться на них.
Які прийшлося пережити біди
На терні років, лютих і важких.

Запахло житнім хлібом біля хати,
Зняла затулу старовинна піч.
Верес цвіте і чути запах м’яти,
І вечір тихий поверта на ніч.
Старе містоСтаре місто, рідне місто,
В небі зорі як намисто.
На світанку пропадають
Вже троянди відцвітають.

Відцвітає тепле літо,
Відцвітає в полі жито.
Повертаюся з журбою.
Старе місто, я з тобою.

Старе місто, старе місто,
Встріне мене падолистом.
На камінні твого замку,
Я просиджу аж до ранку.
Тихо, маки цвітуть.
Душу мою тривожать.
Хмари небом плинуть,
Я їх торкнути не можу.

Тихо, маки цвітуть.
Мати пішла у поле.
Діти за нею йдуть.
Саме найменше – голе.

Тихо, маки цвітуть.
Вперше цілують в губи.
Юності роки ідуть
Ніжність бентежить груди.
Переступити б хати поріг,
Як тебе там завжди чекають.
Із далеких тривожних доріг.
І листи з нетерпінням чекають.

Переступити б хати поріг,
І сказати, добрий день, мамо.
Другу зиму вже падає сніг,
Моя служба проходить так само.
На Володимирській гірціКаштанів засвітились ліхтарі,
Десь тут ходили київські поети.
Кохали, мріяли, писали до зорі,
Я ніби бачу їхні силуети.
Старий Дніпро і сива, сива Хортиця,
Десь Святослав прийняв тут смертний бій.
І хвилі на пороги грізно котяться,
І вартовий в полоні своїх мрій.
ЛітоНебо золотиться,
Ніби в оксамиті.
Хочеться умиться
І волошкам в житі.

Ластівка щебече,
Човником літає.
Коник собі скаче,
Пісеньку співає.

Літечко у полі.
Над ставком пшениця,
Соняшник поволі
До землі вклонився.
Я повертаюсь в УкраїнуО, боже, скучно як мені.
В думках додому я полину,
Як же я хочу в Україну –
Лиш знає той, хто в чужині.

Лишився Мюнхен вдалині,
І Бухарест, і Дрезден, й Прага.
Мій рідний край снився мені,
Лишилась до Вкраїни спрага.

Чужа земля схожа на глину,
І аж мурашки по спині.
Коли згадаю Україну,
На цій гостинній чужині.

Ой, як же сумно тут мені,
Не розказати тобі, мій сину.
Я так втомивсь на чужині,
Я повертаюсь в Україну.
Стояла осінь на порозі,
На землю падали грушки.
На проводах, що при дорозі,
Зібрались на базар пташки.

Схилились соняхи дозрілі,
Запахли скошені луги.
Впали тумани білі, білі,
На очерет, на береги.
Дзвонили польові дзвоники,
На крутій горі.
Плакали трави,
Котилися роси-сльози
На землю.
На святу землю.
На якій не сіють жита.
На яку занесли
У Кровинці
В соснину мого діда.
Дзвонили польові дзвоники.
Нині серпень, наше свято,
Я вертаюсь на Хрещатик.
Де знамена жовто-сині
Знов вернули Україні.

Нині свято, знову свято,
Тут людей прийшло багато.
Тут навіки вже віднині,
Слава, слава Україні.

Нині свято, знову свято,
Квітів навкруги багато.
Рідне слово чути нині,
На стражденній Україні.
Вертайте до Шевченка, люди,
Коли вам важко на душі.
Тарас ніколи не забуде
Нас у козацькому коші.

Беріть Кобзар його у руки,
Він як і Біблія святий.
Він хрест свій ніс і його муки
Згадаєм в час наш „золотий”.

Вже Україна рве кайдани,
Тарасе, глянь, ми піднялись.
І скресне крига, сніг розтане,
Твої пророчі сни збулись.
Під стріхами село покрите хмарами,
На вигоні кругом біліє сніг.
Ішло дівчатко із очима карими,
А я сніжки кидав її до ніг.

Старенька клуня з латаними боками.
Гнізда верзун на самім чолобку.
Старовина із випитими соками,
Ще зачепилась мов на гаплику.
Ті ясени, що ти садив колись,
Могутньо в небо на рові знялись.
І стежка та, що вів мене з села,
До тебе з чужини мене вела.

Одного дня тебе не стало, тату,
Лишив ти сад, родину, білу хату.
Іскриться вже без тебе білий світ,
І вишень забілів весняний цвіт.

Куди б мене не посилала доля,
Твій дух мене веде до цього поля.
Вертаюсь в цей куточок я землі,
Вертаються весною журавлі.
Впали на Вкраїну яструби червоні,
Заплакали діти, заіржали коні.
Червоніло поле, наче в маках жито,
Скільки засудили, скільки було вбито.

Голодали люди, їли своїх діток,
В таборах вмирали, лиш за чиїхсь пліток.
Там, за Колимою, не приймали в гості,
Болота там вкрили черепи і кості.
В Човгузів кличе мене знов,
Душу і серце розриває.
Туга і віддана любов
До цього батьківського краю.

Куди не глянь – свята земля,
Наш чорнозем чорніший в світі.
Пшениці золоті поля,
Так щедро колосом налиті.

Стаю з дороги на поріг,
Хвилюючись іду до хати.
Мене чекає із доріг,
Завжди в роботі моя мати.
Бентежна мить мов ранішня роса,
Родився день в колисці під горою.
На лузі вже бринить чиясь коса
І коні воду п’ють із водопою.

Шепоче день із скрипкою в руках
І виграє смичком на павутині.
Торкнувсь крилом надії ранній птах
І залишивсь у пам’яті понині.
Чоловік повернувся з фронтуВ небі зірка зірвалась,
В очах сльози тремтять.
Насилу тебе дочекалась,
Вже птахи у вирій летять.

Чотири роки без тебе,
Без твоїх рідних слів.
Ну що я скажу про себе,
Заходь, ти вже їсти схотів.

Ось я борщу наварила,
Спекла у печі вже коржів.
І сина уже насварила,
Щоб зразу усіх не поїв.

Ось тут покладу дві подушки,
У скрині лежала одна.
І тільки горілки пів кружки,
То випий, на щастя, до дна.
Упав туман нечутно
І невидимо.
На осені палітру
Золоту.
Срібну фату накинув
На тополі,
Що сумували в лузі над рікою.
Лише листки, торкаючись
До тиші, кружляючи,
Летіли до води.
Впали ми героїчно під КрутамиСкільки раз ми вставали і падали
Нас терзали і мучили знов.
І не всі Україну ми зрадили,
Ми все ж є, і повстанська в нас кров.

Кров пролили не раз під Полтавою,
Впали Гонта і впав Залізняк.
Кожен раз розминались ми з славою,
Кожен раз, чи ж тепер буде так.

Встали знову під Полтвою річкою,
Та не втримався довго і Львів.
І по Збруч розп’яли нас опричники
І душили нас всі, хто хотів.

Руки мліли з імперськими путами,
Вкотре їх ми хотіли порвать.
Впали ми героїчно під Крутами,
Щоб воскреснуть тепер і устать.
Поле запахло травами-рутами,
Так тривожно кричать журавлі.
Ті студенти, що впали під Крутами,
Вже навічно лежать у землі.

Там, на кручі Дніпра, над могилами,
Поховали студентів в грозу,
Чайка квилить, махаючи крилами,
Чиясь мати втирає сльозу.
Я повертаюсь до хати,
Я повертаюсь додому.
Батькові б щось сказати,
Коли б він жив, молодому.

Бачу його стару вишню,
Мати не дасть зрубати.
Господи наш Всевишній,
Все він лишив біля хати.
Ось я і прийшов.
І – добрий вечір, мамо.
І слово ще хотів сказати
Тату.
До горла підступив
Гіркий клубок
І я пішов поплакати
За хату.
Там яблуня цвіла
І цвіт той ніби сніг.
Її садила батькова рука.
Чому ж мені так холодно
Під нею.
Межа коханняТи моя й не була. Просто жінка чужа.
Тож чому така рідна до болю.
Де в коханні проходить межа,
Та, що круто так змінює долю.

Маки в житі цвітуть, аж світанок горить,
Ці вуста націловані, ніжні.
Я пройшов ту межу, промайнула та мить,
Ми лишились по сторони різні.

Скільки років пройшло і здалося – кінець.
Все забулось, зів’яло, зітліло.
По коханню топталися, хай йому грець,
А воно все не гасло, жевріло.

Ось зустрів я тебе, і той попіл, і дим,
Що труїли і серце, і душу.
Все розвіялось. Ось я один,
Як на сповіді мовити мушу.

Ти така як була, як намріяв колись,
Ті ж уста, і ті руки, і брови.
І ті коси що так перед очі вились,
І той сум у очах, і тепло твої мови.

Ніби все як було, але ти вже чужа,
Хоч рідніших не було ніколи.
Я півкроку зробив, та проклята межа
Пролягає між нами відколи.
Кануло в Лету місто Троя,
Йшло в забуття усе гучне.
Нікого. Ніч. Ми лише двоє.
І Теребовля. Вона ж є...

Дахи, дахи, схилили плечі,
Сріблиться ранок на росі.
Спить в мами на плечі малеча,
В пречистій неземній красі.
Твої сліди, як відбитки
На фотопапері.
Вони вже мертві
Без твого тепла.
Твої слова,
То мертві звуки,
Що здавались
Колись музикою.
Рої думок в твоєму
Погляді,
Вилились вночі на
Подушку
З твоїми сльозами.
Щастя хочеться в цю мить,
Все минуле – спогади.
Серце так моє щемить,
Перед твоїм поглядом.

Ятрить душу твоє ні,
Йдуть кохані парами.
Так незатишно мені,
Як весні під хмарами.
Хай дощ не скінчиться ніколи,
Бринять в душі ці ніжні звуки.
Мого кохання ніч довкола,
Цілую ніжні твої руки.

Нехай нам сон лише насниться,
Твоїх цілунків ціла злива.
Хай сипле іскри громовиця,
В моїх обіймах ти щаслива.

Хай ніч не скінчиться ніколи,
Нехай кричать допізна сови.
Від почуттів аж груди коле,
Від теплоти твоєї мови.
Повій вітре, косу розплети,
Коли полем ввечері буду йти.
З польовими квітами в косі,
Я помию ніженьки в росі.

Який гарний ввечері небокрай,
Чому я стривожена, не питай.
Трепетно мені нині у грудях,
Ніби загубила я щось в полях.
Липи цвіт біля нашої школи,
Аромат її ніжний, м’який.
І мені не забути ніколи
Перший твій поцілунок п’янкий.

Матіола розквітла духмяна,
Бери пензлик, папір і малюй.
Ну, а ти від цілунку як п’яна,
Все шепочеш – цілуй, і цілуй.

Плаче літо, дощами умите,
Плине річкою час в океан.
І цвіте разом з маками жито,
Я зорею обніму твій стан.

В юність стрімко кохання ввірвалось,
Не заснути ні вдень, ні вночі.
Десь струною в душі обізвалось,
Те, що потім забрали дощі.
Відшуміли грози, відцвіла калина
І зів’яли квіти в тебе на столі.
Ти чужа кохана, ти чужа дружина,
То ж чому так сумно в мене на душі.

Ти пройдеш повз мене, ти поглянеш в очі,
Наче зачаруєш, візьмеш у полон.
Я не буду спати у найдовші ночі,
Ти в мене забрала спокій мій і сон.
Лише на мить твої вуста
І тіла твого теплота.
І почуттів такий розмай,
Колись зустрінемось, бувай.

А у душі пуста криниця
І лише ніжності дещиця,
Шепоче – добре, добре, хай,
Не забувай, не забувай.
Стояли розхристані дні,
Дерева без листя мов віники.
Злетіло із вуст твоїх – ні,
Й очей настовбурчені півники.

Так холодно. Жалібний щем,
Клубком попід серце підходить.
Пливуть парасольки дощем
І вітер під’їздами бродить.
В твоїх очахВеселка у твоїх очах,
Торкнувся обрію світанок.
І наче ранній, білий птах,
Крилом махнув під самий ранок.

Срібна сльоза в твоїх очах,
Земля проснулась після ночі.
Лише росинки на плечах.
І щастя у очах дівочих.

Осінній сум в твоїх очах,
Мій поїзд скоро від’їжджає.
А під ногами битий шлях,
Холодний вітер замітає.

Тривога у твоїх очах,
Душі натягнута тятива.
Пройшла любов у твоїх снах,
Як весняна холодна злива...
Я так давно вже бачив срібну ніч,
Як перший сум, як перший дотик рук.
І з радості здригання твоїх пліч,
І серця мелодійний твого стук.
Ніби коні копитами б’ють,
В мою душу тривога підкралась.
Не збагну лиш кохання я суть,
В моїм серці струна обірвалась.

Плинуть роки, розгублюють дні,
А я істину хочу збагнути.
А та дівчина сниться мені,
Що хотів я назавжди забути.
Дивно. Каштани цвітуть восени,
Падає сумно листя тополі.
Вже пожовтіли в яру ясени,
Дівчина гірко плаче у полі.

Дівчина плаче, серце щемить,
Таке тендітне, ніжне дівчисько.
Тільки кохання навіть на мить,
Не повернути здалека і зблизька.

Воно так стрімко ввірвалось в життя,
Заполонило серце і душу.
Та ні благання, ні каяття
Не повернути, сказати я мушу.

Лише каштани вдруге цвітуть,
Лише калина червона зимою.
Дівчино люба, його не вернуть,
Твого кохання навіть весною.
На горі, мила, на горі крейдяній,
Були, кохана, від кохання п’яні.
Як захід сонця яблуком червоним,
Котився як сльоза по твоїх скронях.

Я на ту гору, мила, на крейдяну,
Прийду з доріг і на село погляну.
Піду у трави, серце моє просить,
Де ти мочила ноги свої в росах.

На горі, мила, на горі крейдяній,
Промчали коні осені багряні.
Над Полквою схилилась, над водою,
Та верба, що зустріла нас з тобою.

Я на ту гору, мила, на крейдяну
Сьогодні вийду, на село погляну.
Залишу тут кохання і тривоги.
Кличуть мене незвідані дороги.
Середина осені йде ногами босими,
По землі.
Всі отави скошені, ні краплини
Просині вдалині.

Вийшла ти поплакати, вийшла
Побалакати.
Та сльоза скотилася, у дощах
Згубилася, як у сні.
У саду промоклому яблуко котилося,
У росі помилося, в середині осені.
Що сталось з тобоюЩо сталось з тобою, чи осінь настала,
Колись ти ввірвалась у моє життя,
Чи мої благання пішли в забуття,
Чи більше кохання до мене не стало.

Що сталось з тобою, із снігом розтала,
Твоя незабутня як квітки краса.
Що сталось з тобою, дівчино кохана,
І де твоя довга, розкішна коса.

Лишилися очі, тривожні, глибокі,
Лишилась усмішка на твоїх устах.
Злетіли як птахи на обрії роки
І теплі, і ніжні чарівні слова.
Ти повернулася на мить,
А я мовчу, душа болить.
Зібрав для тебе стільки слів,
Але сказать тобі не смів.
Знову поїзд помчить на Тернопіль,
І дорога упаде до ніг.
І тривога на душу, як попіл,
І надія на серце як сніг.

Все минуло, навіки минуло,
Теребовлю покрив білий сніг.
Скажеш мила – кохання не було,
Все минуло і згадувать гріх.
Кохання вічного ріка,
На берегах твоїх ступаю.
Яка Дніпра вода стрімка,
З її натхнення я черпаю.
З тобою кожна піде.
Падає листя в траву.
Одну не знайду ніде,
Однісіньку лиш зову.

Аж голову стис біль,
Шукаю тебе кожен день.
Згадка про тебе, на рану сіль,
Дзвоники в полі дзень, дзень.
Розкололось небо надвоє,
І полився дощ, мов з відра.
Ми були ще учора двоє,
А тепер між нами гора.

У душі ніби щось розбилось.
Й не сила вертатись в село.
Чи в річці кохання втопилось,
Та мабуть його й не було.
Твої слова тривожні і тремтливі,
І дотик вуст захмелений як пиво.
Твого цілунку найпростіше диво,
І очі нерозказано щасливі.
А за вікном зима,
Танцюють заметілі.
Тебе нема, нема
Дерева білі, білі.
Із-за верхів смерек
Вже місяць виглядає.
Минає другий рік,
А тебе все немає.
Чи я тебе знайду,
Зневірений до краю.
Що на свою біду,
Я ще тебе кохаю.
Тисячу слів твоїх,
Тисячу поглядів.
Тисячу „Добрий день”.
Ні тепла,
Ні холоду,
Ні дотику.
В твоїх словах,
В твоїх очах,
В твоєму погляді.
То весна приходить,
То осінь минає,
То світанки зимові
Бринять.
День догоряв невпинно,
В оксамитовім небосхилі.
Жовтогаряче сонце на прощання,
Ледь-ледь торкнулось твоїх вуст.
Кохана,
Я не бачу тебе,
Але серце щемить.
Я не чую тебе,
Але твій голос –
Твій голос
Почувся здалеку.
Кохання непочата ще історія,
Далекі ще несходжені краї,
Здивованих очей аудиторія,
Серед яких лише одні твої.
Твій погляд нерозгаданий, невивчений,
В теоріях моїх немає меж.
Як замок неприступний і написаний
Моїми фарбами з твоїх холодних веж.
Я заснути нині не можу,
Піднімаюсь і в ніч іду.
Мене зорі вночі тривожать
Чи я свою зірку знайду?
На березі пасуться коні,
Не чути кроків на траві.
Беру твої в свої долоні,
Гарячі, ніжні і живі.
Там вітер обніма тополю,
Лошата бігають стрункі.
Ті очі – рідні вже до болю,
Ті губи – ніжні і терпкі.
Погожі дніСпогодилось. Дні зачастили погожі,
Наче близнята в колисці похожі.
У садах яблука осінь струсила,
А вночі дощиком землю росила.
А яблука спілі, червоні, помиті,
Світанком поливані, як в оксамиті.
В парках закохані – такі похожі,
Наче берізки у дні ці погожі.
Згорнути

В інтимних куточках твоєї душі




Червоні троянди

Я троянди дарую тобі,
Чи вгадаю твоє я бажання.
Твої очі сумні голубі,
Як далеко вони від кохання.
Пломеніють троянди червоні,
Моє серце в твоєму полоні.
Ти моя золота пектораль,
А я в тебе печальний скрипаль.
Ось наблизився час одкровень.
Облетіли вже яблука ранні.
Листопад відзолочує день.
Я освідчусь тобі у коханні.
Хоч даремно марную я час,
Бо промчалися юності коні.
Знову осінь пожовкне без нас
І зів’януть троянди червоні.

Ці ніжні троянди дарую тобі.
Я знов не засну на світанні.
Купаються очі твої голубі
В моєму гіркому коханні.
В гарячій крові моїй пристрасть бринить,
Хоч молодість наша тікає.
Я паморозь губ твоїх чую на мить,
Що душу мою обпікає.
Як хочеться в серці мости ці спалить.
Рука твоя гріє ще душу.
Як солодко-холодно день цей болить.
Прощатись з тобою я мушу.
То погляду пречиста таїна.
Я біль прикушу у своїм мовчанні.
Твої вуста торкнулись до вина,
Вони хмільні як і твоє кохання.
Притримати б ще теплоту руки
Й це відчуття ще смакувати снами.
Між горами мовчання мчать роки –
Така крихка довіра поміж нами.
Приснився мені сонний стогін твій.
Цілуй, цілуй – як ти мені шептала.
До тебе я летів крізь буревій...
Прокинувся, а вуст твоїх не стало.
Сплелось волосся з поглядом твоїм.
Ти йдеш своїм тендітним ніжним кроком.
Я виноград із пальців твоїх їм
Й цілую пальці з виноградним соком.
А пристрасть, як вино, ллє через край
І почуття переповняють груди.
Цвіте неначе сонях небокрай
І матіоли цвіт буяє всюди.
Твоєї мови тембр, як амулет,
Я поруч із душею зберігаю.
Стрункий, як у берізки силует,
Чомусь посеред натовпу шукаю.
Ці зустрічі стають такі болючі.
Як мало чув від тебе ніжних слів.
Як терен погляди твої колючі...
Поцілувати я тебе не смів.
Чи іншому усе в житті сказала,
Як хмара-дощ, всі ласки віддала.
Весна в цвітінні. Я серед вокзалу
На роздоріжжі. Йду я до села.
Твої слова колючі і пророчі,
Що в мене шансів зовсім не було
Та були біль, були безсонні ночі,
І гіркоти в душі було зело.
Блакитний оксамит очей
У погляді твоїм журливім
Від дум, недоспаних ночей,
Від почуттів, що наче зливи.
В інтимних кутиках душі
Що відбувається не знаю.
Я вранці йду по споришу
І знаю, що тебе кохаю.
Верби схилились до ріки,
Шовкові, як дівочі коси.
Біжать роки, летять роки.
Дитинство тут лишилось босе.
Весь світ в твоїх очах, вся голуба планета,
І ніжність, і любов – усе кохана в них.
Від теплих рук твоїх до кроків й силуету,
Й усмішки на вустах, до болю дорогих.
Прекрасне все живе, що Бог зумів створити –
І шепотіння трав і дзвонів передзвін.
Та голосу твого не можна повторити.
Це музика весни, коли лунає він.
Між церквами Подолом іде пора весняна.
У затінку душі зимовий сум лежить.
В твоє волосся дощ заплутався, кохана.
І як мені тепер без тебе, мила, жить.
Сніг кружляє, кружляє, кружляє,
Володимирську гірку встеля.
Хтось сказав, що кохання немає,
Але скажу відверто не я.
Ми з тобою взялися за руки.
Мерзнуть квіти, як ті снігурі.
Шепчуть тихо – вже скоро розлука
Ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі...
Я прошу тебе – дай поцілую,
А ти шепчеш, що так не жартуй,
Ще Святий Володимир почує.
А він чує – цілуй, поцілуй.
Дні летять, як сніжинки танцюють.
Час пливе від зими до зими.
Очі просять, хоч я і не чую –
Обніми, обніми, обніми...
У Києві зима. Танцюють заметілі.
Давно від нас вже втік нічний фунікулер.
У тебе у руках мерзнуть троянди білі,
І як же на Поділ дістатись нам тепер.
У серці у моїм надії і тривоги.
На Десятинній я тебе поцілував.
Андріївський узвіз стелився нам під ноги,
А сніг усе летів і над Дніпром кружляв.
В волосся вплівся сніг і як кришталь сріблиться.
У кутиках душі захована печаль.
У голубих очах твоїх горить жар-птиця.
Прийшов прощання час і мені дуже жаль.
Не змогло мене літо зігріти.
Ти пішла, чарівниця моя.
Буде інший приносити квіти,
Цілувати тебе, та не я.
Буде інший до тебе дзвонити
І шептати приємні слова.
Тільки наше не вернеться літо
Та залишиться пам’ять жива.
Скоро осінь. Одягнуться клени
У багряні осінні плащі.
Ти не вернешся більше до мене.
Заберуть мої мрії дощі.
Ми сумуємо й бабине літо,
Це не зовсім погода ясна.
Не сумують осінні лиш квіти,
Що в нас осінь, у них це – весна.
Осінні крапельки дощу
Твої спраглі вуста змочили.
Софія душу золоту
Мені, як таїну, розкрила.
Твої коси, твої руки
Пахнуть ароматом трав.
Я дивився в твої очі,
Та тебе не цілував.
Я дивився в твої очі
І вертався з своїх снів.
І страждав, як тебе бачив.
А сказати – люблю – не смів.
Без тебе весна – не весна, а муки.
Без тебе цвітіння – холодний сніг.
Обпалює серце вогнем розлуки
І падає сумом туман до ніг.
Без тебе Хрещатик нудний і сірий.
Без тебе Поділ провінційно-старий.
Як важко без щастя, кохання, довіри.
Який же на тебе сьогодні я злий.
Міняються стрімко події, дати,
Минає весна. Мовчить телефон.
Так хочеться знову твій номер набрати.
Спитати – ну як ти... Чи все це був сон.
Очі твої сапфірові
Бачили та не вірили,
Що я вернусь колись
Спогади зостались.
Губи як в вишні спілої
Обличчя твого змарнілого,
Що так цвіло колись
Дзвін задзвенів у вись.
Птахи летіли зграями
Серце моє покраяли.
Ніжно торкнулась ніч
Сонних твоїх пліч.
Голублять душу очі голубі.
Бікфордів шнур вже догорає краю.
Я божевільний. Я скажу тобі,
Що я... Що я... Що я тебе кохаю.
Так. Час прийшов вже щирих одкровень.
Софії дзвін віщує з піднебесся.
Люби її – повторює весь день.
А я лиш в снах пестив твоє волосся.
Помовчимо про тебе і про мене.
Посидимо. Подивимося в вічі.
Свою любов ніяк не пересплю.
Прокинувся. Знов біль кохання в серці.
Я у вічнім стресі.
Нерви як струна.
Зів’яли квіти,
Колючки лишились.
В моє, зі зморшками, чоло
Мороз і сніг.
Весна коханням б’є у груди.
Холодний вітер шепотить,
Що юності не буде.
Найменші прожилки твоєї руки
Я ще пам’ятаю крізь роки...
Що наша дружба значить,
Що другові душа болить?
Тяжке мовчання впало на чоло.
Скаже мені, що в мене наболіло.
Підняти трубку і тебе почути.
Що я скажу аби тебе не ранить?
Давай не будемо гратися в дружбу.
Тебе кохаю, то хіба це гра?
Єдине, що скажу тобі –
Все, що лишилось після тебе – біль...
Що в глибині зіниць?
Чому мені так тоскно?
Чому мені так гірко?
Що молодість наша минає,
Що в’яне твоє так обличчя.
Тане свічка у німбі вогню.
Розтають так мої сподівання.
Я ні в чому тебе не виню.
Просто це нещасливе кохання.
Хоч так зоріє Чумацький шлях,
В мене немає дороги до тебе.
Прокричали дикі гуси
Ген за горизонтом.
Від туману неба не видно
І мені ще гіркіше, ніж тобі.
Твої пальці тремтять
У долонях моїх...
Розмай думок
Тремтіння почуттів.
Чому у тебе
Такі солоні сльози.
Не залишай мене
Коли душа моя
Здригається
Від болю
Візьми за руку,
Проведи в метро.
А може погляд твій
Ще відтепліє.
І сонце ще прогляне
З-під повік.
Русявий запах твоєї коси
Приснився мені уночі.
Листа від тебе не отримав.
Бо ти його забула написати.
Доволі болю. Очі опущу,
Бо сльози стали в мене у очах.
Давно болить той день.
Тебе впустив і випустить не можу.
Твоє ім’я так ранить мої груди.
Б’є по щоках твій погляд мовчазний.
Я таємницю у душі носив,
А ти її читала у очах.
Що я скажу?
Ніхто в цьому не винен.
Прощай. Твоя рука ще гріє мою душу.
Погаслих вуст твоїх холодний камінь.
Очі твої голубі
Дивляться тепло і ніжно.
Як же пасує тобі
Посмішка в вечір цей пізній.
Вуста, як терен, терпкі.
А чи солодкі, як вишні?
Як цілувати такі
Лагідні, звабливі, пишні.
Ми пили з тобою каву у безлюднім ресторані.
Ми пили вино червоне і я був від щастя п’яний.
Я дивився в твої очі, цілував твої я руки,
Я боявся плину часу, як боявся я розлуки.
По Андріївськім узвозі в зимовому надвечір’ї
На крутій слизькій дорозі ми спускались у підгір’я.
Писанками, рушниками нам стелилася дорога.
Вишиванки і картини до твого вели порогу.
В цім зимовому музеї ти була для мене гідом.
Зачаровано я слухав. За тобою ходив слідом.
На Подолі між церквами ми бродили аж до ночі.
В переддень Різдва Святого гріли нас свічки
пророчі.
Ти ходиш по жалях моїх. У снах.
Крадучись серед хмар синьою тінню.
Мій мозок спалює думки.
Життя скорочують хвилини.
Бродять зорі Чумацьким шляхом.
Я ні слова тобі не скажу.
Дивилась синіми очима.
Ховала повні очі сліз.
Борозни думок на моєму міжбрів’ї.
Продзвонив часу вітер.
Я так тебе любив
В цей день золотокосий.
До ніг горнулись білі голуби.
А ти чомусь подумала про осінь.
Буяло літо падало до ніг
Згадалося моє дитинство босе
І я згадав твоє довге волосся.
Тепер у нім розгледів білий сніг.


Ти не ховай лиця в свої долоні.
Упали у траву сльози твої солоні.
Хто я тобі? Знайомий, може друг?
Від погляду перехопило дух.
Давай присядем і помовчимо.
Нехай думки під зорями рояться.
В тебе очі, як небо, сині
І легкі поміж травами кроки.
Я про зустріч цю мріяв донині
Дуже, дуже багато років.
Я не вірю, що усе ще буде,
Хоч Різдво і почуттів ріка.
Сині очі і медові губи.
У моїй руці твоя рука.
Морозне небо, сніг і свято.
Може вдома ти нині одна.
Хочеш. Я прийду колядувати
До твого, із інеєм, вікна.
Твоїм вустам нема куди подітись.
Я маку сік з пелюсток їх зіп’ю.
Твого кохання мало на вустах.
Колись не лишиться його ні краплі.

Сьогодні ти прийшла сумна.
Вуста стиснула і мовчала.
Як ми спускались до Дніпра
Мені ні слова не сказала.
Не бійся ближче підійти.
Чи моє слово тебе ранить?
Дивлюсь на тебе
Юності очима...
Кліпнули твої вії
І ти кінчиком язика облизала губи.
І так затишно мені
Тому, що ти поруч.
Тепло, як від сонця.
Дивлюсь на крила брів твоїх.
Так пролітає щастя.
Я заздрю вітру,
Що він цілує твої вуста.
А весняні трави
Обвивають твої стрункі ноги.
В мене паморочилось небо,
Коли я тебе цілував...
Коли біля мене є ти
Не можу сказати – прощай...
Бабине літо мого кохання
Волосся твоє посріблило.
Я почути хотів твоє слово
І торкнутись ласкавих долонь.
Серце рветься, як Бабине літо.
Я до нього тебе пригорну.
В твоїй душі сліди мого кохання
Ще залишились із юнацьких літ.
Дорогий твій я профіль шукаю
І трояндовий запах руки.
Ім’я твоє звучить,
Як сіль на рану.
Я дивився тобі довго в очі,
І погляд твій сказав мені:
“Я знаю, що ти мене любиш”.
Твоя усмішка лишає надію,
А погляд холодить.
Дозволь мені ще сподіватися.
Смуток з обличчя твого змила роса.
Моя мрія твій стан обвиває.
Вітром цілую твої я вуста,
Але ж ти знаєш, що так не буває.
Ти не зітреш із пам’яті
Той день, що віщував розлуку.
Загірчило із вуст твоїх слово,
Але погляд хвилює й п’янить.
Чим більше думки розбрелися,
Тим більша і туга, і біль.
З неба йде дощ,
Обвитий смутком.
І в моїй душі немає просвіту.
Нам розлучатись і зустрічатись,
Щоб пізнати тугу і радість.
Ти була ще зі мною в той вечір,
А очі бажали вже втечі.
Я б не віддав тебе нікому,
Та ти й ніколи не була моя.
Твої сльози – росинки ніжні
Забриніли у мене в душі.
Летять брови, як стрижі,
Перед очей синню.
Рідні вони, чи чужі
В пору цю осінню?
Червоніє небокрай,
Як червоні канни.
Я люблю тебе, ти знай.
А чи я коханий?
Стій. Нічого не кажи.
Хочу, щоб збулося.
Вітер на межі душі
Грається з волоссям.
А душа наче в вогні.
Твої сині очі
Охолоджують її
В незатишні ночі.
Серед полинів-трав
Чом ти байдужа була,
Як я тебе цілував.
Де були очі твої,
Коли тебе я благав?
Серед полинів-трав.
Я чую шепіт твого плаття
І бачу блиск очей твоїх.
Горить моїх думок багаття.
Я як від бджіл біжу від них.
Чи ти мене не пускала?
Чи ти мене проганяла?
Чи я в собі заплутався?
Червоні снігурі

Червоні снігурі злетілись на зорі.
В зимовому саду на вишнях сіли.
Кохання принесли, о боже у горі,
Тривожну мою душу обігріли.
Заполонили душу,
Що ж я зробити мушу.
Коханням на зорі,
Червоні снігурі.
Посипали на рану
Надію, чи оману
У зимовій порі
Червоні снігурі.
Тебе я покохав. Коханою назвав.
Освідчився, а ти була байдужа.
На білому снігу мерзне душа моя
І снігурі цвітуть, неначе ружа.
Червоні снігурі злетілись на зорі.
Зачервоніли вишні, як калина.
У моєму житті вже осінь на порі,
А у душі ще юна Україна.
Роздягаються клени цнотливо –
То прийшло уже осені диво.
На дворі золотий листопад.
Ти не вернешся більше назад.
Молюсь за тебе. Ти, любов моя.
В думках цілую твої руки, очі.
Ти так подобалась мені
В ці дощові весняні дні.
Про твої блакитні очі
Я писав сумні пісні.
Я тобі руки цілував.
Я тобі квіти дарував.
І хотів, щоб ти не знала,
Що тебе я покохав.
Ні! Не забудеш ти ці дні.
Я ще прийду до тебе в сні,
Поцілую твої очі...
Ти так подобалась мені.
Ой троянди, троянди червоні.
Ви кохання малинові дзвони,
Ви кохання мого перші квіти.
Ти не прийдеш, куди вас подіти.
Ой троянди, троянди червоні,
Покололи мені ви долоні.
Ти не прийдеш, тобі я пробачу,
А троянди червоні заплачуть.
Ці сині очі простота свята,
Що дивляться так ніжно і цнотливо.
Бузок у вазі вже не розцвіта,
А ти мені всміхаєшся щасливо.
Кучеряві сніги на дніпрових горбах вже розтали.
Попливли за рікою кудись в далину.
А мені про ті дні нагадали
Твої очі сумні, твої губи терпкі з полину.
Твої губи терпкі, з полину.
Я від їх гіркоти не засну.
Твої очі сумні волошкові.
Погляд твій не забуду ніколи.
Ми ходили тоді по Хрещатику взявшись за руки
І дивилися в очі немов школярі.
Під нічні ліхтарі я боявся, як тіні, розлуки.
Ти була як весна, ти як зоренька та угорі.
Ти як зоренька та угорі,
Що світила мені до зорі.
Губи ніжні твої кольорові.
В них веселка у кожному слові.
Обмерзлі кетяги калини,
Після суворої зими.
А час як думка швидко плине,
І разом з ним минаєм ми.
Хто заборонить нам любити,
Хоч вже на скронях сивина.
І свою душу остудити,
Ковтком червоного вина.
Устами випити до п’яну,
Води холодної з відра.
Не просто жінку, а кохану,
Вести за руку до Дніпра.
Я пам’ятатиму ті дні,
Як ти була зі мною поряд.
Як ми лишилися одні
І я ловив твій ніжний погляд.
Я пам’ятатиму ті дні,
Як ти була зі мною ніжна.
Як усміхалася мені,
Була зима, холодна, сніжна.
Я пам’ятатиму ті дні,
Твоя рука в моїй долоні,
Мов залицяльник білий сніг,
Впав на вуста твої і скроні.
Червоний червень. Теребовля.
Колись була Червона Русь.
Ти в білій сукні. Моя доля.
Та я засмучений чомусь.
Цвіте акація духмяно.
Останній раз в десятий клас.
Підзамче. Лісова поляна.
Зустріне сонце вперше нас.
Червоне сонце на долоні,
Вуста як вишні запашні.
У замку, лісу ми в полоні,
Ти шепчеш: я люблю, мені.
Великі очі і на скроні
Твоя сльоза. Пиши листа.
В прощанні стиснуті долоні,
За ніч зціловані вуста.
Червоний червень. Теребовля.
Колись була Червона Русь.
Кохання мить і наша доля,
Мені згадалися чомусь.
Від княжої пори, священні прапори
Не майоріли так біля Софії.
Пробач Богдан, пробач - це не твоя вина,
Що пізно так збулися твої мрії.
За нашу Україну поборемося сину.
За її душу мову, за пісню колискову.
За ту козацьку славу, за волі святу справу.
За вірність і любов поборемося знов.
Священне знамено, мов те п’янке вино,
Хрещатиком пливло в руках стихії.
Пробач, Богдан, пробач, то не твоя вина,
Що пізно так збулися наші мрії.
У кожного із нас, як заповів Тарас
У серці розцвіла волі калина.
Збулося назавжди, прийшов нарешті час.
Звільнилася з кайданів Україна.
У Човгузів село, в своє рідне село,
Повернусь восени на Покрову.
Де духовності б’є золоте джерело,
Поклонюсь українському слову.
Вишиванками маки мої відцвіли,
В життєдайній як сонце пшениці.
Між тополь й ясенів, як хрущі відгули,
Босоногі мої вечорниці.
Я поїду в село, під горою село
Подивлюся на батьківську хату.
Як ви там живете, снігом вас замело,
Як ви там живете мамо й тату.
Перед вами в боргу, перед вами в боргу,
Але часу не стане сплатити.
Землю рідну, святу, стежку цю дорогу,
Я не встиг у дитинстві сходити.
Я поїду в село, в своє рідне село,
Де я пісню почув колискову.
Ой давно, як давно, мене тут не було,
А тепер повертаюся знову.
Україні

Моя стражденна Україно,
Тобі уся моя любов.
Ти в вишиванці як калина,
Твоя в мені буяє кров.
Були в нас Крути, Берестечко,
Але й був Збараж, Конотоп.
І рвались ядра і вуздечка,
І поту, крові, сліз – потоп.
Були, були в нас перемоги,
Сама остання, це Майдан.
Безсонні ночі і тривоги,
І був Богдан, Богдан, Богдан.
І був у нас гетьман Виговський,
Мазепа з небуття встає.
І був феномен запорожський,
І Ющенко у нас ще є.
Була в нас мова українська,
Дуже давно, не сотні літ.
Культура в нас була трипільська,
Сонце було і білий світ.
І попелищ у нас багато,
Та не для того, щоб тепер
З них голову ним посипати,
Бо ти не вмерла й я не вмер.
Згорнути

Гаряча осені палітра




Небесна сотня Їх вже нема, вони – Небесна сотня, Не стануть на Майдані на граніт. Між нами і між ними вже безодня, Але ж ці хлопці – України цвіт. Свічки ридають у квітковім морі, Ще кров не змита весняним дощем. Дружини й матері в безмежнім горі, І в кожного із нас у серці щем. Їм байдуже, їм вже закрили очі, За Україну їм вже не болить. А нам не спати треба у ці ночі, Бо Україну можем загубить. За ними плачуть карі й сині очі, Вони почали свій небесний літ. Героям слава! Ці слова пророчі. Герої не вмирають! Плаче світ. Не розцвіли ще незабудки сині, І як же так, козаче, друже, брат? Що «Пливе кача по Тисині»… Ридає Київ, від безмежних втрат. Це не АТО, це повноцінний фронт, Коли тут переорюють снаряди. Заритих в землю батальйонів й рот, Тут смерть чатує, тут не до парадів. Це вже війна, ніяка не АТО, Коли у спину б’ють російські «гради». Усім вже зрозуміло хто є хто, Ціну патріотизму й підлість зради. І тут для нас зійшовся клином світ, Бо це іде війна за Україну. За незалежність, йде вже сотні літ У головах, у душах без упину.
Мова Неопалима купина, Мого народу ти основа. З маминих вуст вона луна, Це українська рідна мова. Неначе щебет солов’я, Що так лунає в ріднім краї. Рідненька мова ти моя, Тебе терзали хижі зграї. Та ти не вмерла, ти звучиш, Нові світи й краї відкрила. Ти надихаєш, світиш, вчиш, І розправляєш свої крила. Дзвениш як весняний струмок, Із вуст дівчини що кохає, З мережива ясних думок, І рівної тобі немає. Недавно вийшли я і ти, За тебе рідну на Майдані. Щоб Україну захистить, Яка була уже на грані. Цвіту весни такий розмай, І слова цвіт, що силу має. Люби ти мову розвивай, Бо іншої в тебе немає. Моя Теребовля Падають зорі намистом, Над старим замком, як доля. Чи є ще в світі місто, Краще ніж Теребовля. Де ще такі краєвиди, Шепче струнка тополя. Сонце з-за лісу вийде, Мила моя Теребовля. Ще князь Василько, звісно, Це була його воля. Стольним зробив це місто, З іменем Теребовля. Осінь засіє листом, Й щедрим врожаєм з поля. Чи є рідніше місто, Ніж моя Теребовля.
Гаряча осені палітра Над Києвом ідуть дощі. Від холоду бринить повітря, І павутиння на кущі. Найперше спалахнули клени, Як помаранчевий майдан. Іди, іди, іди до мене Нехай обійму я твій стан.
Зорепад У ту ніч був такий зорепад Наче доля його нам призначила. Зорі та яблука падали в сад І мені ти тоді все пробачила. Зорепад, зорепад, як зимовий снігопад І ми замовимо бажання. Зорепад, зорепад освітив серпневий сад Й червоні яблука кохання. Зорі падали прямо у став Я тоді називав тебе милою. І солодкий світанок настав В поцілунках з зірковою зливою. Цілував твої очі й вуста У ноктюрні зірки пливли парами. Ніч чарівна була не проста З зорепадом й дівочими чарами. Залишився в душі зорепад Зорі сплять десь уже за хмариною. Ти не вернешся більше назад А була ж ти у мене єдиною.
* * * На морозі червона калина І так холодно й тепло мені Все життя так болить Україна На своїй і чужій стороні.
Весна Чекали всі, і ось, вона, весна, Квіти, трава – все тягнеться до сонця. І злива весняна пройшла рясна, І вишня зацвіла біля віконця. Цвіте бузок. Як же цвіте бузок! Як келихи з вином стоять тюльпани. Весна – любов. Одвічний тут зв’язок, Троянди розцвіли, ромашки, канни. Серце стук-стук і соловей тьох-тьох, І повінь розливається на луки. І море почуттів на нас удвох, Квіти латаття гріють твої руки.
Літо Нарешті літо! Вишні на столі, Такі червоні як і маки в житі. До річки! Всі дорослі і малі, Де лілії цвітуть росою вмиті. І сонце світить цілий-цілий день, Бо літо не дає йому поспати. І на світанку воно в шибку – дзень, Із ластівкою прилетить до хати. Співають птахи, грають в свої дудки, Пороблять шибки павуки-шклярі. І розквітають сині незабудки, Канікули! Щасливі школярі. Вольному воля, чи морський прибій, Чи лісу прохолода мила. Гайда у літо! В вирій голубий, До моря кличе чайка сизокрила.
Осінь Червоне яблуко під яблуню упало І листячком накрилось золотим. Так прохолодно на подвір’і стало Туманом я накриюся густим
Зима Тріщить мороз, в саду стрибає білка, На яблуню злетілись снігурі. Від льоду й снігу відламалась гілка, Сонце не гріє, світить угорі. Все замело. Як гори кучугури, У теплій шубі мчить по полю лис. У хуторі жінки вартують кури, Сорока на хвості принесла лист. Сніг ліпить у вікно із-під причілку, Старенька баба напалила піч. І завірюха грає у сопілку, І сумно й страшно, бо на дворі ніч.
На Арабатській стрілці Над мереживом прибою, Чайки виснуть над водою. А в обличчя бриз, і в груди, Море, море, – ген повсюди! Море, море, на півсвіту, Трави степу повні цвіту. Ми купаємось з тобою, У мелодії прибою. Б’ють об берег шторму хвилі. Чайки скиглять сизокрилі. Тільки море і намети, Тут романтики й поети. Ти смієшся як дитина, Море, чайки, бригантина. Пелінгас, бички, креветки, Спінінги, пісок, кушетки.
В Човгузові Я беру з собою вудки, І спускаюсь до ріки. Сині, сині незабудки, Доторкнулись до руки. Через хитку пройду кладку, Полква в’ється крізь віки. Ніжні квіти рву на згадку, Як вода біжать роки. Далі піду я на гору, З неї видно все село. У весняну, ранню пору, Його цвітом замело.
* * * Хто мені скаже, в чому сенс життя? Що ти страждаєш і так серце стисне. Як повінь заливають почуття, А ти мовчиш, засмучена навмисно. Твій погляд хочу бачити щодня, Хоч він мені і подих зупиняє. Повір мені. Я достеменно знаю, Що попри все одну тебе кохаю.
Париж Мабуть мені сходити варто, На тихі вулиці Монмартру. На самоті мене залиш, Бо місто мрії – це Париж! Погруддя з бронзи Даліди, Тут десь живуть її сліди. Я подумки у її ролі, Звучить кругом її «паролє»… В закутої у камінь Сени, Ти пригортаєшся до мене. Тут близьке все, й таке святе, На цьому острові Сіте. Така магічна тут Сорбона, Квартал Латинський як ікона. І Ейфеля велична вежа І президент їх без кортежу. Ось Лувр і Тріумфіальна арка, Коньяк, шампанське їхня марка. У Луврі дивлюсь на Джоконду І не потрібно тут бомонду. Щоб подивитися здаля На Єлисейські ці поля. Вогні червоні Мулен Ружу Сьогодні я побачить мушу. Ти цілувать мене облиш, Бо я дивлюся на Париж.
* * * Холодний яр, Тарасова гора І Чигирин, Суботів і Черкаси. Холодна ніч, збиратися пора, У нас немає ні хвилини часу. Затримує нас дуб Залізняка, Повстанський дух, я затамую подих. І темна ніч нікого не ляка, Козацькими шляхами тихо водить. Це край легенд. Історія жива. Вже пізній час, ми покидаєм Канів. І в пам’яті, і в серці жива, Тараса дух і тут, і на Майдані. Гаряча осінь і холодна ніч. Дніпро і кручі. Червона калина. І наче доторкнулася до пліч, Теперішня і давня Україна.
Червоні маки Ніщо так не цвіте як в полі маки, Ніхто так не цілується як ти. І кращої нема для мене дяки, Як в маках на руках тебе нести. Цвітуть у маках очі як волошки, Що заступили мені цілий світ. У тебе сукня синя у горошок, І вуст твоїх пелюсток ніжний цвіт. Давно вже відцвіли у полі маки, Вже паморозь на серці, в полі сніг. Прошу тебе кохана побалакай, Зі мною через роки хоч у сні.
* * * Доспіли яблука червоні, У тебе як яблука груди. Спітніли мої аж долоні, Немов від простуди. Коли цілую твої уста, Вони холодні як сливи. Мені так жарко стає, Що хочеться зливи. Ніжні пальці твої, Як вишні-черешні. Я їх ледь не поїв. Ти їх забрала нарешті.
* * * Колись в метро чекав тебе жадану, І був тоді це неповторний час. З колючими трояндами кохану, З очима і вустами без прикрас. Ти як завжди час зустрічі забула, Та я мабуть спізнився назавжди. Бо не моя це зірка спалахнула, Я й не просив, чекай мене, зажди.
* * * Випускний біля нашої школи, Обіймаю я стан твій тонкий. І мені не забути ніколи, Перший твій поцілунок п’янкий. Побажання, усмішки і сльози, З нами разом в цей день вчителі. Вже доросле життя на порозі, А ще вчора були ми малі. На світанку так тихо довкола, Шепіт сукні твоєї як спів. До побачення ти моя школа, Я з коханою сонце зустрів.
Володимирська гірка Пам’ятаю ту мить, У Дніпро впала зірка. Та ніколи не спить, Володимирська гірка. Зі студентським борщем, Різномовна говірка. За вікном під дощем, Володимирська гірка. Тут п’ять років прожив, Бо студентська це спілка. Тут кохав і тужив, Володимирська гірка. Через роки й віки, Потрясіння і війни. І тому на віки, В нас стандарти подвійні. Гарний Київ вночі, Ми беремось за руки. Прокричали сичі, Час приходить розлуки. Дніпро води несе, На душі стає гірко. Пам’ятає усе, Володимирська гірка.
* * * В тебе очі на півобличчя, І волосся чорне до пліч. І твій погляд неначе кличе, У чарівну кохання ніч. І вуста твої мед-пелюстки, Наче в ластівки крила брів. Виглядають груди з-під блузки, Мимоволі я їх уздрів. В тебе руки ніжні і теплі, Гнучкий стан і ноги стрункі. І слова, прошивають як степлер, Милозвучні і теплі такі. Моя кохана, якщо йдеш то йди, Я нічого тобі не винен. Замітає зима, ще гарячі сліди, Тут нема моєї провини. Моя кохана вже зійшли сніги, Життя жагу ніхто не спинить. Дай бог мені і сили, і снаги, Бо в мене є ще шанс єдиний.
* * * За ясенами ясени, А за тополями тополі. За Україну там сини, В АТО упали в чистім полі. Терзали нас тривожні сни, А добровольчі батальйони, Не дочекалися весни, Стали на захист нас мільйонів. В землю вгризалися вони, Усе кругом рівняли «гради». Не за медалі, ордени, Боялися лиш тільки зради. Була зима, прийшла весна, І вогняне гаряче літо. За незалежність ця війна, Вся Україна кров’ю вмита. За ясенами ясени, А за тополями тополі. За Україну там сини, Навік лишились в чистім полі.
* * * Жовтий лист лягає, та до ніг, Падає із яблуні з-за рогу. Скоро землю вкриє білий сніг, Замете хурделиця дорогу. Того дня такий був листопад, Холодно, бринить без листя гілка. Ще яскравий, але мокрий сад, На горіху примостилась білка. На поля туман уранці ліг, Поле спить і що йому там сниться. Лис за яром до села забіг, Бовваніє за селом копиця.
* * * Осінь з дощами й туманами, Знову в моєму саду. З мріями, сумом, оманами, Так по житті я іду. Жовтим постелено листячком, З яблуками впереміш. Ген промайнуло вже літечко, Сонце заходить скоріш. Я попрощався з коханою, Тільки й сказав, що не йди. Стежкою, змійкою п’яною, Стеляться наші сліди. Осінь вітрами розхристану, В цю мить спинити зумій. Бабину хату потріскану, Бабиним літом зігрій. Золотим пензлем написана, Лісу палітра і гай. Осінь чарує, як писанка, Тепло горить небокрай.
* * * Ти яблука несла у пелені, Тендітні стегна, аж забило подих! І босі ноги колеш на стерні, П’янію, шаленію я від вроди. Твій стан звабливо вигнувся п’янкий, Я крадькома узяв тебе за руку. І жар горить в очах твоїх такий, Що я помру від щастя і розлуки. Ті яблука розсипались в росі. І твої очі рідні і незнані. Цілую в світанкові я красі, П’янкі вуста неждані і жадані. Солодкий стогін чути у траві, Як яблука торкаю твої груди. Пахнуть троянди п’янко кущові, Вуста мої торкають тебе всюди.
Нічна пісня Серпневий зорепад у тиху ніч, Пахуча темінь – квітне матіола. І блиск очей й тремтіння твоїх пліч, Склепіння неба крутиться довкола. І нічичирк, лиш серця стук її, Ця ніч для нас – то долі є дарунок. І мене зовсім вибив з колії, Твій крадено-короткий поцілунок. Серпастий місяць розсипав зірки, Чумацький шлях упав серпанком в роси. А нас веде стежина до ріки. Під ноги стеляться смарагдові покоси.
* * * В тебе казково гарні очі. Твого цілунку я чекав. Чекав тебе в безсонні ночі, І ось тепер цей день настав. Яблука червоні, Вишні чарівні. І грушки, як дзвони, Пальчики в вині. Очі твої милі, Ніжні та сумні. Погляду не сила, Відвести мені.
* * * Як пахне ніч. То квітне матіола. Торкнуся пліч, Бо темрява довкола. Аж сперло дух. Переді мною очі. Лоскочуть слух Слова твої пророчі. Крапає дощ накрапає, Досі тебе ще нема. Тільки ти знай я чекаю, Скоро вже осінь й зима. Марно тебе я чекаю, Стежечку сніг замете. Знай, що тебе я кохаю, Личко твоє золоте. Тільки тебе я благаю, Та на питання просте Відповідь твою я знаю, Та сподіваюсь проте.
* * * Ти чула як шептав тобі люблю, Та час пройшов, ти крик душі не чуєш. Як я страждаю і тебе молю, Мої дзвінки і «лайки» ігноруєш. А я твій погляд до цих пір ловлю, В морозні дні і сонячну погоду. І я очей пів-ночі не стулю, Все згадую і дотики, і вроду. В вогні палає небосхил, Танцюють коні на припоні. Чекати тебе нема сил, Бо у кохання я в полоні. Про тебе хочу знати все, На твому спати підвіконні. Про очі написать есе, Світанком в тиші, на осонні. Ридає серце в темну ніч, Мені б торкнути твої плечі. Від поглядів, мовчань і стріч, Душа моя болить під вечір.
* * * Зайшла до мене ти на півхвилини, Твій дотик словом, сплутані думки. І знаю я, що близько є людина, Що хочеться торкнутись до руки. А на душі буває дуже важко, Не можеш ти розкрити почуття. Ти невловима наче в небі пташка, Але впливаєш на моє життя. І я не знаю, що мені робити, Ловлю твій погляд — то щаслива мить. Хочу слова ласкаві говорити, І так тебе поцілувать кортить. Все минає і кохання теж, Хоч здавалося було воно без меж. І очей здавався океан, І найтонший на планеті стан.
Вишиванка Сонце тепле, ласкаве вже зранку, Ти наснилась матусю мені. Я одягну твою вишиванку, На Хрещатик піду нині в ній. Ще колись повсякдена вбиранка, А тепер наче нації код. Українська моя вишиванка, Розцвіта на майданах свобод. Вишиванка, як символ, як віра, Український відроджений дух. До народу, до мови довіра, До єднання вкраїнців ти рух.
* * * І ти в мені, і я в тобі, Жевріють яблука дозрілі. В очах волошки голубі, А на душі сніжинки білі. Забудь її, забудь її, Цей шепіт трав я чую часто. Ці сині очі не твої, Волосся не твоє хвилясте. Літо не вернеться назад, Кохану не повернеш й друга. Схилилось сонце і лоза, Скотилася до серця туга. І ти в мені, і я в тобі, В душі і в серці одночасно. Люблю, люблю шепчу собі, Цілую очі твої ясні.
* * * І ніжність в серце потекла рікою, На відстані почув її тепло. Ця жінка в декольте була такою, В мене в житті такої не було. І почуття лилися понад світом, Розтала недовіра наче сніг. Осяяла в той вечір своїм світлом, Очей своїх відвести я не міг. Тоді ми йшли за руки взявшись яром, Здавалось серце своє не спиню. Моє обличчя так палало жаром, Наче його я витяг із вогню. Коли відкрив її в машині дверці, Мені однаково, що скажуть вороги. Була тоді любов в моєму серці, Світило ясне сонце навкруги. Усе що в неї, то все миле й рідне, І віра у любов у нас одна. Здавалося усе це очевидне, Хоча життя і доля в нас складна.
* * * Після Майданів пам’ятать пора, Усі тривоги і перестороги. Із серця наче спала вже гора, До Києва ведуть усі дороги. Хрещатик, чи Софіївський майдан, Нехай насняться Золоті ворота. Чи на коні звеличений Богдан, Оспівана соборів позолота.
* * * О важко як згадати рідну мову, Наче підняти брилу кам’яну. Таку багату мову, колискову, Забув давно, собі на дивину. Старенький батько сперся на загаті, Йому до горла підкотив клубок. Коли чужою мовою у рідній хаті, До матері звернувся наш синок. Як важко із батьками говорити. Вони про рідне, а ти вже забув. Оці слова, що з молоком ужиті, Такі співучі, а тобі – табу. А як колись слова ти рідні пестив, Букварика як ніс у перший клас. А мову рідну по життю пронести, Її ж ти знав, коли корову пас. А потім не в чужі краї поїхав, У городі ці роки ти прожив. Про мову ти не згадував, о лихо, З батьками ти чужою говорив.
* * * Очей твоїх небесний погляд, Я шлейфом за тобою йду. Звела ж нас очі в очі доля, В цьому весняному саду. Ми усамітнитись бажаєм, Шепчуть за річкою гаї. Тебе кохаю, чи ти знаєш? Тримаю пальчики твої. І світяться так близько очі, І такі світлі почуття. З тобою я і в дні і в ночі, Хотів би бути все життя. Мій крадено-солодкий поцілунок, В мені тоді перевернувся світ. Для мене то найкращий був дарунок Була весна, буяв кохання цвіт. Були тоді і дотики й зізнання, Здавалося, на крилах полечу. Яка ж то насолода є кохання, Хто не кохав, той того не відчув. Сміялось сонце, падали тумали, Була безмежна радість без розлук, Безсонні ночі, мрії та омани, Сердець єднання і єднання рук. Розбила серце, зачепила душу, Мелодія сердець у унісон. Тебе прошу, тобі сказати мушу, Що це було, це марево, не сон.
Згорнути